Що в імені твоєму... Пост про імена

 

Що в імені твоєму... Пост про імена

З давніх-давен при народженні нової людини було прийнято давати їй певне ім'я.

Ще Гомер у «Одіссеї» писав:

...взагалі без імення ніхто між людей

не буває - ,

Хто б не родився на світ – родовита людина

чи проста,

Кожного з них, породивши, іменням батьки

наділяють.

В усі часи, і навіть сьогодні, існує віра у магічний зв'язок між іменем та особистістю людини. Тому завжди цікаво дізнаватися первісне значення свого імені:

Наймення, поширені в різних народів,

До нашого люду дійшли крізь віки,

І носимо їх ми тепер залюбки.

В них сила і віра, і щастя, і врода,

Хоробрість і мужність, життя нагорода.

Аглая — прекрасна, Валерія — сильна,

Віталій — життєвий, а Ганна — граційна,

Кирило — господар, а Клара — ясна,

Галина — спокійна, Аза — міцна.

Найбільший Максим, і маленький Павло,

Наталія — рідна, і камінь — Петро.

Красиве ім'я Маргарита — перлина.

Оксана й Варвара — чужі, а Ірина...

Ірина — це мир, благородний — Євген,

А Костя — постійний, все чує Семен.

Олена — це світло, Лариса — це чайка,

Тамара — це пальма, а Марфа — хазяйка.

Імена людей вивчають науковці в галузі антропоніміки, яка є складовою науки ономастики. Вчених, які справді займаються вивченням імен, не так уже й багато в українській науці. До них належать найперше Г. Півторак, Л.Белей, П. Чучка, Л. Скрипник, Н. Дзятківська, Ю. Карпенко та ін. Дослідники також працюють над укладанням словника українських імен. Проте окремі з таких словників, видані у радянські роки, на жаль, містять русифіковані форми імен, які не притаманні українській мові.

Українські імена, особливо короткі її форми у побутовому вживанні зазнали суттєвого зросійщення. Ми щодня говоримо «Ваня, Маша, Катя», навіть не помічаючи того, що вживаємо російські короткі форми, які, ще раз повторюсь, уже, на жаль, надійно зафіксовані в укладених словниках імен.

Про це явище маємо чудову повчальну поезію:

Чому Вася не Василько? 

(не можемо знайти, хто автор)

Може, ми здуріли трохи?

Є така здогадка, -

Бо Олекса зветься Льоха,

Ніби свиноматка.

Та й Павла всі кличуть Паша.

То якщо він січка –

З’їсть його корова Машка,

Колишня Марічка.

Вліз Іван як та свиня

в чужу калабаню,

І змінив своє ім’я,

Що він уже Ваня.

Стьопа, Міша, Гріша,

Вова, Даша, Лєна, Шура…

В голові у нас полова

І темінь похмура.

То задумайтесь на хвильку,

Де та гордість Ваша???

Чому Вася, не Василько

І хто така Наташа?

Скільки можна плазувати,

Бути на колінах?

Час нарешті будувати

В собі Україну!!!!

Власні імена людей – це дуже давній, не буде перебільшенням сказати, найдавніший розряд власних назв, оскільки перші власні імена людей – Адам та Єва – фіксуються уже на перших сторінках Біблії. Ім’я – найвірніший супутник людини. У зовні непоказному слові, значення якого часто неясне, кожен знаходить приятеля, що супроводжує людину, як писав Іван Франко, «від колиски до гробової дошки». Навіть коли людини не стане, вона живе у пам’яті нащадків завдяки її імені. Ім’я людини – найкоштовніший її дар.

Найдавнішою фіксацією імені пращура українців є всі підстави вважати ім’я антського вождя Бож чи Боз – «nomine Boz» – як його називає Йордан. Доля Божа була трагічною. Близько 550 р., Менандр фіксує ім’я ще одного пращура українців – Мезамира, «найвидатнішого серед антів», якого підступно вбили авари. Імена ж Кия, Щека, Хорива та Либеді не можна беззастережно вважати автентичними.

У дохристиянські часи ім’янаречення не було регламентованим, тому людина могла протягом життя мати різні імена. Всі вони вказували на особливості народження дитини, її певні риси харарктеру, чесноти або навпаки вади та б. ін. Згодом ці імена стали основою прізвиськ і ще пізніше – прізвищ. У дохристиянські часи характеристика найменованої особи, віддзеркалена в її імені, могла бути найнесподіванішою. Так, наприклад, третій у сім’ї дитині могли дати ім’я Третяк, шостій — Шестак, сьомій — Семак, восьмій – Осьмак і т. д. Дівчина, що з’явилася на світ взимку, могла одержати ім’я Зима, а та, що народилася весною, — Весна. Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім’ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім’я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан, Милаш. У той же час дітей, поява яких була небажана, називали Нелюб, Нелюбець, Неждан, Нерад, Немила, Нерада, Безжданко, Безрада. Зовнішність, психічні або фізичні вади дитяти могли також впливати на вибір його імені. Малюків, що не відзначалися ростом, могли назвати Малом, Малком, Малишком, Малушею, Дрібком, Коротком, Комарем, Мухою, Блохою і т. п. Дітей, що вражали своїм зростом та дужою поставою, називали Величками, Дубами тощо. Світлий або смуглявий відтінок шкіри найменованої особи також міг стати її характеристикою, відображеною в імені: світловолосих, русявих називали Біликами,

Біланами, Білашами, Світликами, а смуглявих – Чорнишами, Чорнотами. Непропорційно завеликі голова, ніс, губи людини породжували власні імена Головач, Головань, Носаль, Носач, Губань. Тригубом називали тих, хто мав заячу губу. Вередунів, плаксіїв та крикунів іменували Плакса, Плаксивий, Крикун, Верещака, а мовчунів – Мовчан, Несміян. Це не була особливість лише слов’ян, у подібний спосіб формувалися біблійні імена в старозавітні часи. Наші пращури були переконані, що імена впливають на долю людини, і щоб цю долю не злякати, часто навмисно давали некрасиві імена, наприклад, Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син Некрас, Некраш. Добрий апетит і здоров’я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав’ялко. Дитина буде добре спати, коли матиме ім’я Безсон, а син буде хоробрим, якщо його назвати Страхом. Щастя, радість та всілякі гаразди синові чи дочці принесуть імена Невдача, Горе, Неспокій, Клопіт, Кривда, Смуток. Наші предки думали, що погане ім’я не привертатиме до дитини злих духів, тому син чи дочка виростуть здоровими і щасливими.

До характеристично-побажальних дохристиянських імен, генеза яких сягає праіндоєвропейської доби, є всі підстави зарахувати складні імена, або імена-композити на зразок Борислав, Доброслав, Країслав, Славомир, Станіслав, Святополк, Ярополк тощо. Дотепер вченими виявлено близько 200 таких імен. З-поміж українських дохристиянських композитів вирізняється група утворень, у структурі яких є компонент -бог-, більшість з яких і донині активно вживається в українській та інших слов’янських мовах: Молибог, Хвалибог, Мстибог, Помстибог, Богубож, Богдан, Богдана, Богдар, Богумил, Богуслав.

Разом з тим варто наголосити, що серед імен праукраїнців невідомо жодного дохристиянського імені, яке засвідчувало б посвяту найменованої особи котромусь поганському божку, тоді як у язичників-римлян та греків такі імена не рідкість. Напр.: Аполлінарій від латинського Apollinarius – «Аполлонів, той, хто належить грецькому божкові Аполлону»; Дмитро від давньогрецького Δημήτριος [Dcmctrios] – «той, хто належить Деметрі; Деметрин»; Сидір від давньогрецького Ίσίδωρος [Isidoros] – «дар єгипетської богині сонця Ізіди» тощо. У цьому треба вбачати докорінну відмінність грецьких, римських язичницьких, або поганських імен та дохристиянських імен наших предків.

Нині є всі підстави стверджувати, що в доісторичні часи наша система власних імен мала рідну мовно-культурну базу. Це означає, що слова, які завдяки онімізації набували статусу власного імені, з походження були слов’янськими, хоча генеза багатьох з них могла сягати й праіндоєвропейської доби. І лише у ІХ ст. все помітнішим стає присутність в іменнику давньої Русі-України варязьких імен, що легко пояснюється активністю переселення варягів-скандинавів на наші землі: «Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому (Києві), і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» («Літопис руський»). Описуючи Олегове посольство до візантійського імператора 912 р., літописець називає такі варязькі імена Олегових супутників: Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермут,

Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актуву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Незаперечним фактом є входження в основний фонд українського іменника варязьких з походження імен Олег, Ольга, Ігор, Гліб, Івор, Рюрик.

Християнство принесло в Україну нові імена, за походженням римські та грецькі. Через Візантію, адаптуючись до українського мовного поля, вони утверджувалися на теренах Київської Русі і остаточно сформували іменослов українців. Християнське ім’я від імені дохристиянського або нехристиянського відрізняється не лише формою, а головним чином своєю сакраментальною суттю: по-перше, виступає зовнішнім знаком, що засвідчує належність найменованої особи до християнської общини; по-друге, воно покликано у містичний спосіб пов’язати носія імені з його небесним заступником – тезкою-святим.

Сутність християнського імені виявляє також ближче знайомство з Таїною хрещення. Це канонічне священнодійство має глибокий символічний зміст: потрійне занурювання символізує Пресвяту Трійцю, занурювання і витягання — вкладення Ісуса Христа до гробу і воскресіння Спасителя. Разом з тим це дійство означає, що під час хрещення грішна людина вмирає (топиться), натомість воскресає нова людина, позбавлена гріхів. Під час хрещення хрещений отримує ім’я якогось святого (так зване хресне ім’я), так нового члена Церкви віддають під особливу опіку конкретного святого або ангела. Небесний тезко, зокрема його основні чесноти, заслуги перед Богом чи подвиги в ім’я Христа, мають бути зразком для охрещеної особи і в такий спосіб впливати на її подальшу долю .

Перші християнські імена були пов’язані з євангельською спільнотою – Ісусом Христом, Анною, Марією, Іваном Предтечею, Андрієм, Петром та ін. Окремі з них вибрані на небесах.

Християнські єврейські, римські та грецькі імена на українському мовному ґрунті зазнавали виразних трансформацій, нерідко утворювалися різноманітні форми – народні варіанти. Активно творилися жіночі імена як похідні від чоловічих. Яскравий приклад – це перетворення старослов'янського Іоанн на Іван, або ж грецького імені Ксенія на Оксану та б. ін. Ці імена за своєю суттю були християнськими, вони регламентувалися церквою та фіксувалися в церковній документації, і давалися людині один раз на все життя, за винятком осіб, які прийняли чернечий поклик.

З появою прізвищ та необхідності їхньої фіксації у державних документах головне значення імені як визначального у назві людини втрачається. Хоча церква і надалі мала вагомий вплив на ім’янаречення людини, проте не основний.

Творення національного іменника українців відбувався на тлі національного Відродження та формування української літературної мови засобами творчості А. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, Т. Шевченка, «Руської Трійці» та ін. Основою цього іменника стали українізовані християнські імена. Василь, Гриць, Грицько, Марко, Микола, Павло, Петро, Семен, Степан, Ярема, Ганна, Катря, Маруся, Наталка, Оксана, Орися та ін. В Галичині популяризувалися та відроджувалися давньословянські імена: Руслан, Ярослав, Мирослав та інші. Ці імена перешкоджали денаціоналізації українців.

Радянський період ознаменувався тотальною русифікацією, проникненням і поширенням міжнародних революційних імен (Марат, Спартак, Жанна), а також дивовижних за формою та змістом пролетарських імен (Октябрина, Тракторина, Ленініда, Даздраперма, Владлен, тощо), атеїстичних імен (на противагу християнським активно впроваджувались у людську свідомість імена з давньої грецької та римської міфології Венера, Аполлон, Діана, Афіна або Атена). Питомо українські імена всіляко витіснялись і навіть заборонялись…

Демократичні процеси в незалежній Україні суттєво змінили український іменник, як повернувши та утвердивши національні імена, так і додавши іноземні, як натяк на екстравагантність, поклоніння всьому західноєвропейському як кращому, а також в умовах міграції.

На основі праць дослідника Л. Белея.